• Задать вопрос менеджеру

Twitter новости

Обучение письменному иноязычному общению на основе ИКТ http://t.co/IK2NAjncrk

Online-опрос

Антиплагиат онлайнДипломант
Яндекс.Метрика

Протиріччя за вплив на Балканах у російсько-турецьких відносинах на початку ХІХ століття

Предмет:История
Тип:Дипломная/Магистерская
Объем, листов:66
Word
Получить полную версию работы
Релевантные слова:Росія, Туреччина, війна, час, імперія, держава
Процент оригинальности:
99 %
Цена:1000 руб.
Содержание:

1. Вступ. . . 3

2. Розділ І. Балкани, як геополітичний чинник зовнішньої політики Росії і Туреччини на рубежі XVIII – XIX ст. . 9

3. Розділ ІІ. Російсько-турецька війна 1806 – 1812 років………………………23

4. Розділ ІІІ. Причини виникнення, хід і наслідки Російсько-турецької війни 1828-1829 років……41

5. Висновки……………. . 61

6. Список використаних джерел та література……. 63

Вступление:

Історичний шлях Туреччини і Росії відмічений тісними зв’язками та взаємовпливами, що почалися з доісторичного періоду і продовжувалися в тюрксько-слов’янських контактах раннього Середньовіччя і Нового часу. Росія та Туреччини протягом декілька століть – це сусідні держави, які межують через Чорне море. Їх історія, культура, економіка та політика повсякчас перетиналися та впливали одна на одну. Ще з давніх часів між ними існували взаємозв’язки, які мали різний характер: як дружні та взаємовигідні стосунки, так і певні протиріччя і боротьба.

Через постійні завоювання Османська імперія на початку нового часу перетворилася на могутню державу, у складі якої знаходилися народи Кавказу, Північної Африки, Балканського півострова та багато інших малих етносів. Але завжди за величезною силою, могутністю, незламністю приходить спад. Така доля не оминула і Туреччину. З посиленням Російської імперії, Франції рівновага у Європі похитнулася. Порта стала першою з імперій, яка відчула могутність сусіда. А Росія, натомість, стала першою країною, яка зажадала від послабленого «товариша» повернення земель, морів, народів, які протягом століть були в її руках.

Експансія Туреччини в Південно-Східній Європі і прагнення Росії звільнитися від постійної загрози з боку татарських ханств - спадкоємців Золотої Орди, за спиною якої стояла Османська імперія, завоювати основні ходи Чорного і Середземного морів викликали загострення російсько-турецьких відносин, що переросло потім у збройні зіткнення і війни. З кінця XVIII в. у зв'язку з глибокою кризою і занепадом Османської імперії, пов'язаним і у відставанні в процесі переозброєння і організації армії, ці питання, чомусь залишилися невирішеними. Росія ставила собі завдання оволодінням протоками і вихід в Середземне море. Такий підхід був пов'язаний з тим, що до кінця XVIII ст. Російська імперія досягла такої могутності, що активно впливала на ситуацію в Європі і світі.

Російська імперія також стала «піонером» у вирішенні долі слов’янського народу, який довгий час знаходився від владую Османської імперії. Ці народи, знаходячись у затяжній економічній кризі ( через існування феодально-військової системи ), бачили у образі російського царя свого спасителя.

Одне із самих тяжких і заплутаних питань міжнародної політики, яке протягом останніх століть і сьогодні залишається актуальним у вивченні відносин між Росією і Туреччиною – це «Східне питання». Пояснюється це тим, що інтереси великих держав Європи схрещувалися тут, на Балканах, навколо проток, ринків збуту товару, «сфер впливу», вільного виходу до моря. На початку XIX ст. для західноєвропейських держав східне питання зводився до проблеми «хворої людини» Європи, яким вважалася Османська імперія. З дня на день очікували її смерті, і мова йшла про розподіл турецького спадщини. Особливу активність в Східному питанні виявляли Англія, наполеонівська Франція і Австрійська імперія. Інтереси цих держав перебували в прямому і гострому протиріччі, але в одному вони були єдині, прагнучи послабити зростаючий вплив Росії на справи в Османській імперії і в регіоні в цілому. Для Росії Східне питання складався з наступних аспектів: остаточне політичне та економічне затвердження в Північному Причорномор'ї, яке в основному було досягнуто при Катерині II; визнання її прав як покровительки християнських і слов'янських народів Османської імперії і насамперед Балканського півострова; сприятливий режим чорноморських проток Босфору і Дарданелл, що забезпечувало її торгові і військові інтереси. У широкому сенсі Східне питання стосувалося і російської політики на Закавказзі.

Тому у ХХІ столітті у зв’язку з поглибленням інтернаціональних зв’язків між орієнтальними і європейськими країнами домінуючу увагу вчених привертає історія зв’язків Росії та Туреччини. Актуальним є вивчення глибокої лакуни, що, не дивлячись на малу вивченість, становить велике значення у дослідженні історії як минулих взаємовідносин, так і подальших стосунків.

Об’єктом дипломної роботи є протиріччя між Росією ти Туреччиною,їх боротьба на Балканах ( перша половина ХІХ ст. ).

Предметом дипломної роботи є: особливості відносин і протиріч між Росією та Туреччиною в перші десятиліття ХІХ століття, коли Росія вела активну політику за поширення свого впливу у Південно-Східній Європі.

Мета дипломної роботи – охарактеризувати основні особливості протиріч за вплив на Балканах у російсько-турецьких відносинах на початку ХІХ століття.

Поставлена мета передбачає розв’язання дослідницько-наукових завдань:

-охарактеризувати основні напрямки зовнішньої політики Росії на Балканах;

-визначити основні причини погіршення стосунків між Росією і Туреччиною на початку ХІХ століття;

-охарактеризувати становище слов’ян, проживаючих на Балканському півострові, та характер їхньої боротьби за визволення з-під турецької влади;

-з’ясувати позиції Росії ти Туреччини щодо балканських народів;

-охарактеризувати причини, хід та підсумки російсько-турецької війни 1806-1812 рр. ;

-визначити причини погіршення стосунків між Росією і Османською імперією у другій половині 20-х років ХІХ ст. ;

-охарактеризувати основні події російсько-турецької війни 1828-1829 рр.

Хронологічні межі даної роботи охоплюють період кінець XVIII ст. – 1829 рік.

Для написання дипломної роботи були використані різного роду джерела, література, статті.

Так, у «История дипломатии» описуються міжнародні відносини між європейськими країнами у ХІХ ст. , відображено ставлення великих європейських держав ( Англії, Франції, Австрії ) до менш розвинених країн. А також тут можна знайти чимало відомостей і про російсько-турецькі взаємовідносини, а саме, напрямки їхньої зовнішньої політики, причини протиріч, зміст мирних договорів.

Яскравим джерелом послужила книга «История внешней политики России. Первая половина ХІХ в. » , де використаний опублікований та архівний матеріал; автори праці досліджують зовнішньополітичні концепції царизму, основні напрямки і події зовнішньої політики і дипломатії Росії в 1801 – 1856 роках. У книзі охарактеризовано та дані оцінки зовнішньої політики Олександра І та Миколи ІІ. Крім цієї праці використалася «Хрестоматия по новой истории. Документы» , в якій опублікована велика кількість договорів та спогадів очевидців цих подій. У цій праці зображені історичний подій періоду з кінця ХVII по XIX ст. Висвітлено становище балканських народів та політика Росії на цьому континенті.

Для дослідження міжнародних відносин були використані такі збірники, як «История международных отношений в новое время» , «История международных отношений и внешней политики России » та «Восточный вопрос во внешней политике России ( конец XVIII – начало ХІХ В. ) » , в яких групи вчених істориків детально охарактеризували відносини між країнами Європи в новий час, а також дали сучасну оцінку деяким важливим подіям зовнішньої політики Росії. Також, щоб дослідити напрямки зовнішньої політики Росії та Туреччини, були використані праці таких вчених: Достян И. С. , Дибидур А. , Ключевського В. О. , тощо.

Для детального висвітлення та опису російсько-турецьких війн використовувалися різного роду джерела, а саме монографія «История русской армии» , в якій описана в деталях військові дії російської армії у війнах першої половини ХІХ ст. ; «Історія СРСР з найдавніших часів до 1861 р. » , де описані найважливіші події в історії Росії від часів Київської Русі до 1861 року; «Всемирная история. Энцыклопедия» яка стала кращим джерелом, де детально описано події російсько-турецької війни 1806-1812 рр. Крім цього, для дослідження російсько-турецьких війн використалися праці таких відомих вчених та істориків, як Киняпин Н. С. , Рубель В. А. , Мерников, А. Г. , Спектор А. А. , Соловьев С. М. , та ін.

Щоб дослідити результати російсько-турецьких відносин та зміну становища балканських народів використовувалися праці Казакова Н. І. , Юзефовича П. , Шеремат В. І. , Федеев В. А. , а також збірник архівних документів.

Структурно робота складається з трьох розділів.

Перший розділ «Балкани як геополітичний чинник зовнішньої політики Росії і Туреччини на рубежі XVIII – XIX ст. », в якому описано напрямок зовнішньої політики Росії та Туреччини, їхнє протистояння за вплив на Балкани, а також ставлення європейських держав щодо цієї ситуації. Крім цього у розділі охарактеризовано становище південних слов’ян та їх боротьба за незалежність.

Другий розділ «Російсько-турецька війна 1802-1812 рр. », висвітлює причини, хід та підсумки російсько-турецької війни, а також дипломатичну боротьбу провідних держав Європи ( Англії, Франції, Росії, Туреччини ) під час військових дій.

Третій розділ «Причини виникнення, хід і наслідки російсько-турецької війни 1828 – 1829 років. », який відображає основні причини протистояння між Росією і Османською імперією у 20-х роках ХІХ ст. та описує події, головні битви і наслідки війни між державами 1828-1829 рр.

Крім цього робота містить: вступ, висновки, список використаних джерел та літератури.

Заключение:

В результаті проведених досліджень ми прийшли до висновку, що відносини між великими світовими державами, такими як Туреччина та Росія, залишилися в XIX столітті напруженими. Протистояння між Османською і Російською імперіями визначалися не тільки необхідністю і неминучістю зіткнень в геополітичних умовах, коли Росія прагнула стати європейською державою з виходом на основні європейські магістралі. Це протистояння пояснювалося також іншими факторами. Особливо важливим фактором був релігійних, коли Росія виступала захисницею православного і всього християнського світу від ісламу. Іншим фактором було те, святі для російської людини місця були під владою турків.

Російсько-турецькі війни багато в чому визначили розпад Османської імперії. Росія і Туреччина вели безперестанні війни ( в середньому одна війна припадала на 29 років ). Навіть політика умиротворення, яку запровадив Олександр I на Віденському конгресі, створенням Священного союзу, почала відходити на другий план. Уже в 20-х роках ХІХ ст. , свою зовнішню політику Росія знову направила на Схід. Завдяки договорам між обома імперіалістичними державами ( Бухарестський та Адріанопольський ) такі Балканські країни як Румунія, Волощина, Греція, Сербія відійшли від політичного контролю Османської імперії.

Російсько-турецька війна 1806-1812 рр. проклала шлях народному руху в країнах Балканського півострова, який привів ці народи з-за допомогою Росії до визволення. Слов’яни, незважаючи на слабкість, змогли згортуватися і вступити в бій з російськими солдатами. Ця війна показала слабкість Величної Порти та її неминучий занепад. Ця війна зблизила інтереси країн Європи, які, незважаючи на послаблення після війн Наполеона, знайшли у собі сили допомогти російському царю у вирішенні тяжкого питання, щодо слов’ян.

Підписання Адріанопольського мирного договору, в результаті ще однієї війни між цими державами, надило Сербії, Молдові та Волощині автономію. Грецька революція, яка призвела до погіршення стосунків між Туреччиною та Росією, ще більше зблизила між собою уряди Росії, Великої Британії та Франції, результатом чого стала Аккерманська конвенція та Наварська битва. Після блискавичної перемоги союзників на політичній карті Європи XIX століття виникла незалежна держава Греція. Розгортання таких насичених масових подій дало поштовх для майбутньої боротьби багатьох поневолених народів. Також, в результаті війни, частина поневоленого турками вірменського населення змогло повернутися на Батьківщину – Східну Вірменію. Як і попередні війни так і ця показала всьому світу, що військова справа Османської імперії, яка споконвіків служила державі, показувала її велич, вичерпала свої ресурси. Її бойова міць похитнулася, що призвело в майбутньому до величезних втрат, як економічних, так і людських.

Росія в результаті цих відносин закріпила свої панівні позиції на Чорному морі, забезпечила собі право вільної торгівлі на території Порти. Вона розширилася і вийшла до берегів стратегічно важливих морів й торгових шляхів. Але така посилена позиція царської Росії ставила під сумнів дипломатичні, дружні взаємини цієї держави з провідними країнами світу, такими як Велика Британія та Австрія, яким заважав такий порядок подій і впливовий конкурент на Балканах. Це і стало у майбутньому найбільшою головною біллю цих держав.

Порта переставала бути основним господарем на Близькому Сході. Її покровительство на Балканами майже перестало існувати. Могутня політика султана уже не мала жодного політичного, економічного впливу на більшість країн Балканського півострова. Уже в першій третині XIX ст. деякі невеличкі слов’янські держави могли самі впливати на хід історичних подій, самі вирішувати внутрішньополітичні проблеми, бути захисником чи противником міжнародних подій у світі, підтримувати у «горі і радості» дружніх собі держав та їх правлячі кола. Отже, наступні роки та десятиліття стали періодом самостійного існування більшості включених до її складу країн.

Однак, незважаючи на те, що Росія змогла здобути багато стратегічних земель Османської імперії та її сателітів, повністю досягти мети воєн так і вдалося. Так протоки залишилися за Туреччиною, балканські народи, незважаючи на те, що отримали свою незалежність або автономію на вимогу Росії , часто були непослідовні в дружбі з Росією. Обопільні війни і постійна конфронтація привели не тільки до занепаду Османської імперії, але й дали можливість впливати в регіоні іншим країнам – Франції та Англії, які вторгалися у справи держав. Їх втручання було спрямоване не на відновлення миру і спокою на Балканському півострові, а на розділ сфер інтересів, у чому їм допомагало і поведінка малих балканських держав, які, зі свого боку, проводили політику територіальної експансії. Кожна з цих держав по-своєму мріяло про відновлення середньовічних меж і втраченої величі, здійснюючи з цією метою пошук покровителів і захисників серед великих сил.

Отже, завдяки проведеним дослідженням, ми сьогодні можемо детально і правдиво описати основні шляхи і напрямки, які здійснили Туреччина і Росія у своїх відносинах у перші три десятиліття бурхливого і непередбачуваного XIX століття.

Список литературы:

Список використаних джерел та літератури

І. Опубліковані джерела.

1. Адрианопольский мирный договор между Россией и Турцией. Под стягом России //Сборник архивных документов. – М. : Русская книга, 1992. – С. 103 – 113.

2. Хрестоматия по новой истории. Документы. В 2-х тт. – М. , 1963. – Т. 1. – С. 380-390.

3. Хрестоматия по истории международных отношений. Выпуск І. – М. , 1963. – С. 458.

ІІ. Монографії, статті, посібники.

1. Адрианов П. М. Русско-турецкая война 1828 – 1829 гг. // История русской армии 1812 – 1864 гг. – СПб. : ООО издательство Полигон, 2003. – С. 410-423.

2. Безкровный Л. Г. Русское военное искусство ХІХ века. – М. : Наука, 1974. – С. 103-108.

3. Белова Е. В. Русско-турецкие войны и миграционная политика России в первой половине XVIII в. // Вопросы истории. – 2008. - №5. – С. 141-147.

4. Восточный вопрос во внешней политике России (конец XVIII – начало ХІХ В. ). – М. , 1978. – С. 76-94.

5. Всемирная история. Энциклопедия. Т. VI // Под ред. Н. А. Смирнова. – М. : Издательство социально-экономической литературы, 1959. – С. 237.

6. Голов О. А. Мемуары российских офицеров – участников русско-турецкой войны 1828-1829 гг. Как исторический источник: структура и содержание. – Харьков. , 2011. – С. 113.

7. Гасратян, М. А. , Орешкова, С. Ф. Петросян, Ю. А. Очерки истории Турции. – М. : Наука, 1983. – С. 109.

8. Дебидур А. Дипломатическая история Европы. В 2-х томах. Т. І. – Ростов-на Дону. , 1995. – С. 220-240.

9. Достян И. С. Россия и Балканский вопрос. Из истории русско-балканских связей в первой трети XIX в. – М. , 1972. – С. 35-73.

10. Змитрович И. О. , Колоцей М. Я. История южных и западных славян. – Гродно. : ГрГУ, 2002. – С. 15.

11. Історія СРСР з найдавніших часів до 1861 р. Т. І. – К. , 1958. – С. 611-612.

12. История русской армии. Т. 2. – СПб. :ООО издательство Полигон, 2003. – С. 373-387.

13. История международных отношений в новое время. Часть І. ( 1640-1918 гг. ) – Алматы. , 2005. – С. 107-111

14. История внешней политики России. Первая половина ХІХ в. – М. , 1999. – С 10-237.

15. История международных отношений и внешней политики России (1681- 2000). – М. , 2000. – С 34-48.

16. История дипломатии. Т. 1. - М. , 1959. – С. 361-543.

17. История Османского государства, общества и цивилизации. Т. І //Под ред. Экмеледдина Ихсаноглу. – М. , 2006. – С. 67-310.

18. Казаков Н. И. Из истории Бухарестского мирного договора. – М. , 1967 . – С. 128.

19. Киняпина Н. С. Внешняя политика Роcсии первой половины ХІХ в. – М. , 1963. – С. 43-141/

20. Кипянина Н. С. Русско-австрийские противоречия накануне и во время русско-турецкой войны 1828-1829 гг. //Ученые записки МГУ. – Вып. 156. – 1952. – С. 202 – 206.

21. Ключевський В. О. Курс русской истории. - СПб. , 1904. – С. 469-471.

22. Косев Д. Новая история Болгарии. Курс лекций. – М. , 1952. – С. 159.

23. Кутузов М. И. Сб. документов. Т. 3 . – М. , 1952. – С. – 469.

24. Лищеловская И. И. Балканская политика Екатерины ІІ// Вопросы истории . – 1999. - №2. – С. 29.

25. Ляхов В. А. Боевые действия русских войск и флота под Варной в 1829 году // Учёные записки Ярославского государственного педагогичного университета им. К. Д. Ушинского. – 1970. – Вып. 76. История. – С. 13 – 28.

26. Мерников А. Г. , Спектор А. А. Всемирная история воен. – Минск. , 2005. – С. 101.

27. Мортенс Ф. Ф. Собрание трактатов и конвенций, заключенных Россиею с иностранными державами. Т. 14. – СПб. , 1905. – С. 181.

28. Нарочницкий А. Л. , Казаков Н. И. К истории восточного вопроса//Новая и новейшая история. – 1969, № 6. – С. 54.

29. Никифоров, Л. А. Формирование границ России с Турцией и Ираном. XVIII-начало XIX вв. – М. : Наука, 1972. – С 98.

30. Османская империя: проблемы внешней политики и отношений с Россией. Сборник статей. – М. : Наука, 1996. – С 34.

31. Орликова С. Ф. Османская империя и Россия в свете их геополетического розграничения // Вопросы истории. – М. , 2005. - № 3, - С 43.

32. Павленко Н. , Андреев И. История России с древнейших времен до 1861 года. –М. : Мол. гвардия, 1996. - С. 156.

33. Первое сербское восстание1804 – 1813 гг. и Россия. – М. , 1983. - С. 41- 178.

34. Политические и культурные отношения России с югославянскими землями в первой трети ХІХ в. – М. : Наука, 1997. – С. 11.

35. Попов Н. А. Россия и Сербия: Исторический очерк русского покравительства с 1804 по 1856 г. – М. , 1869. – С 11.

36. Рубель В. А. Нова історія Азії і Африки. – К. , 2007. – С. 329.

37. Советская историческая энциклопедия. – М. // Под ред. Е. М. Жуков, 1961. – С. 346.

38. Соловьев С. М. Император Александр І. Политика. Дипломатия. – СПб. , 1877. – С. 206.

39. Українська радянська енциклопедія // За ред. М. Бажана. – 2-ге вид. – К. , 1974 – 1985. – С. 396.

40. Фадеев А. В. Россия и восточный вопрос 20-х годов Х1Х в. – М. : Госиздат, 1958. – С. 65.

41. Тидоров Н. Балканский народ XV – XIX в. – М. , 1979. – С. 205.

42. Троицкий Н. А. Россия в ХІХ веке: курс лекций. – М. : Высшая школа, 1999. – С. 295.

43. Фадеев А. В. Россия и Кавказ первой трети XIX века. – М. , 1960. – С. 89.

44. Черногорско-русские отношения с 1711 по 1918 г. – М. , 1992. – С. 43.

45. Шеремат В. И. Турция и Адрианопольский мир 1929 г. – М. , 1975. – С. 125 – 126.

46. Шишов А. В. 100 великих героев. – М. , 2005. – С 82.

47. Широкорад А. Турция. Пять веков противостояния. – М. , 2009. – С. 168.

48. Юзефович П. Договоры России с Востоком, политические и торговые. – СПб. , 1969. – С. 73.

49. Югославянская история в новое и новейшее время. — М. : МГУ, 2002. — С. 73.