• Задать вопрос менеджеру

Twitter новости

Обучение письменному иноязычному общению на основе ИКТ http://t.co/IK2NAjncrk

Online-опрос

Антиплагиат онлайнДипломант
Яндекс.Метрика

Методика вивчення синтаксису і пунктуації в школі

Предмет:Педагогика
Тип:Курсовая
Объем, листов:42
Word
Получить полную версию работы
Релевантные слова:речення, або, між, слів, від, мови, учнів, звязку, можна, лише, його, має, речень, частин, час
Процент оригинальности:
60 %
Цена:400 руб.
Содержание:

Вступ. 3

Розділ І. Методика вивчення синтаксису . 5

І. І. Формування синтаксичних понять. 5

І. 2. Труднощі в опрацюванні синтаксичного матеріалу. 11

І. 3. Основні методи і прийоми навчальної роботи з синтаксису. 15

Розділ І І. Методика вивчення пунктуації. 24

І І. І Вивчення пунктуаційних норм. 24

І І. 2. Види вправ з пунктуації. 29

І І. 3. Робота з пунктуаційними помилками. 32

Висновок. 36

Література . 39

Додатки . 40

Вступление:

Місце і значення синтаксису в курсі української мови.

Опрацювання синтаксису займає особливе місце в шкільному курсі української мови. Зумовлене це роллю мови як засобу формування і вираження думки, як засобу спілкування між людьми; тільки на синтаксичному рівні мовної системи виявляється функціональна значимість одиниць усіх інших рівнів, їх участь у досягненні комунікативних цілей. З цього випливає необхідність якнайтіснішого зв'язку між вивченням синтаксису і опрацюванням матеріалу інших розділів програми.

Лексичне значення багатозначних слів, слів, ужитих у переносному значенні, омонімів виявляється лише у контексті словосполучення чи речення. Лише у реченні або й зв'язному висловлюванні розкриваються функції синонімів та антонімів, зміст і функції фразеологізмів. Спираючись на відомості з синтаксису, можна зрозуміти суть таких способів творення слів, як перехід з однієї частини мови в іншу, основоскладання та злиття, утворення нового слова внаслідок зміни значення наявної у мові лексики. Опора на синтаксис необхідна для розрізнення омоформ однієї чи різних частин мови, перехідних і неперехідних дієслів, безособових дієслів, усвідомлення ролі прикметників, відносних займенників, прийменників і сполучників, розрізнення омонімічних частин мови (напр. , слів що, як).

З другого боку, синтаксичний матеріал треба вивчати на основі зв'язку з іншими розділами, оскільки кожне синтаксичне явище виражається лише через слова і форми слів.

Виразний зв'язок синтаксису і з практичними аспектами опрацювання мовного матеріалу. Ряд орфограм мають синтаксичне обґрунтування: правопис відмінкових закінчень іменних частин мови, розрізнення однозвучних слів та сполучень слів (зате – за те, якби – як би, по-новому –по новому шосе). Синтаксис служить основою для більшості пунктуаційних правил. Робота з розвитку мовлення значною мірою зводиться до синтаксичної зв'язності висловлювання.

Тому в роботі з синтаксису особливо помітне значення систематичності й системності, наступності і перспективності навчання. Завдання розділу:

1) забезпечити засвоєння відомостей про синтаксичну будову мови;

2) удосконалити учнівське мовлення з погляду його відповідності синтаксичним нормам;

3) збагатити синтаксичну структуру учнівського мовлення;

4) створити базу для засвоєння пунктуації.

Розрізняють чотири етапи оволодіння синтаксичним матеріалом:

1) початкове ознайомлення з елементами синтаксису у 1-3 класах;

2) вивчення розділу «Відомості з синтаксису і пунктуації» в 4 класі;

3) поглиблення знань з синтаксису під час опрацювання несинтаксичних розділів у 4-6 класах;

4) систематичний курс синтаксису в 7-8 класах.

Кожен з цих етапів має своє завдання.

Перший знайомить (в основному практично) з синтаксичною

зв'язністю висловлювань, з найважливішими синтаксичними одиницями.

Другий, збільшуючи обсяг знань про синтаксичну будову мови, створює передумови для опрацювання наступних розділів на синтаксичній основі.

Третій поступово знайомить учнів з синтаксичними функціями частин мови і їх форм, з багатьма новими моделями синтаксичних одиниць.

Четвертий передбачає систематичне опрацювання теоретичних відомостей і формування на їх основі практичних умінь і навичок.

Заключение:

Пунктуація — система єдиних правил вживання розділових знаків. Як і орфографія, вона виступає важливим засобом реалізації комунікативної функції мови у її писемній формі, допомагаючи передати смислові та інтонаційні відтінки мовлення. Досягається це членуванням мовного потоку на окремі логіко-граматичні частини. Відсутність розділових знаків (а саме так писали в давнину) утруднює сприймання змісту. Зміна пунктуаційного оформлення може спричинитися до зовсім іншого розуміння тексту (пор. : Дайте мені іншу цікаву книжку і Дайте мені іншу, цікаву книжку).

Передумовою успіху у навчанні пунктуації є постійна увага до її призначення, до функцій розділових знаків. Подібні відомості шкільною програмою не передбачені для теоретичного вивчення і, отже, не викладені у підручниках. Але при раціональній організації навчання такі уявлення формуються в учнів практично. Вже в роботі над текстом «Букваря» звертається увага на те, що речення відділяються одне від одного розділовими знаками, що вибір знака залежить від призначення речення, від його інтонації. У подальшій роботі з класом учитель неодноразово має змогу розкривати роль розділових знаків у більш складних випадках їх уживання. Поступово учні усвідомлюють, що «призначення пунктуації полягає в тому, щоб разом з іншими елементами мови (словами, граматичними формами слів, синтаксичною структурою) в писемному мовленні служити вираженню думок і почуттів», привчаються вдумливо ставитись до розділових знаків як при читанні і відтворенні готового тексту, так і в процесі самостійного писемного мовлення.

Правильна організація процесу навчання пунктуації немислима без розуміння її теоретичних основ, принципів, на яких побудовані пунктуаційні правила.

Питання про теоретичні засади пунктуаційної системи в історії вітчизняної лінгвістичної думки розв'язувалось по-різному. Представники логічного (смислового) напряму вважали, що пунктуація «має значення для вираження думок на письмі», що «в основі правил лежить смисл висловлювання». Прихильники синтаксичної точки зору розглядали пунктуацію як засіб формально-граматичної організації матеріалу, показник синтаксичного членування тексту. Інтонаційна теорія виходила з того, що розділові знаки служать для позначення фразової інтонації, для передачі мелодики і темпу мовлення.

У кожному з висловлюваних поглядів було, безперечно, раціональне зерно. Вживаючи, скажімо, кому у складнопідрядному реченні, ми тим самим вказуємо на його граматичне членування, на те, що складається воно з двох предикативних частин.

У більшості випадків пунктуація відображає одночасно і зміст висловлювання, і граматичне членування фрази, і особливості інтонування. Напр. , у реченні Не досвідчений у лісових справах, Олексій не подбав заздалегідь про ночівлю (Б. Полевой) кома вказує і на смислову специфіку (відтінок причини), і граматичне відокремлення означення, і наявність у реченні паузи.

Інтонаційне і граматичне оформлення властиве будь-якому висловлюванню. Але не можна не враховувати того, що далеко не завжди особливості інтонації можна передати за допомогою розділових знаків (напр. , логічний наголос), що не кожна пауза усного мовлення знаходить відображення у розділових знаках (пауза між групою підмета і групою присудка), що не завжди місце паузи і місце розділового знака збігаються, напр. , у реченні Чорниш дістав з кишені трикутник листа і, нахилившись до багаття, розгорнув його. (О. Гончар). Навіть тоді, коли ритмомелодика цілком відповідає синтаксичному членуванню, її роль завжди службова, допоміжна, покликана позначати синтаксичну структуру і смислові відтінки висловлювання в усному мовленні. Найголовнішим, вихідним у кожному висловленні є його зміст, але він виявляється лише в граматичному та інтонаційному оформленні. Тому можна погодитися з О. В. Текучовим в тому, що «сучасна пунктуація будується не на ряді принципів, а на одному — семантико-граматичному, компонентами якого є смисл і граматична (а отже, й інтонаційна) будова речення (в органічній єдності)». З цього випливає можливість і доцільність вивчення пунктуації у зв'язку з опрацюванням синтаксису, що й передбачено навчальними програмами.

Список литературы:

1) Іваницька Н. Л. Вивчення членів речення у 4-8 класах. – Київ: Рад. шк. , 1982.

2) Мельничайко В. Я. Робота з граматичними синонімами на уроках української мови. – Київ: Рад. шк. , 1976.

3) Мельничайко В. Я. Творчі роботи на уроках української мови. – Київ: Рад. шк. , 1984.

4) Плиско К. М. Викладання синтаксису української мови. – Київ: Рад. шк. , 1978.

5) Озерская В. П. Изучение синтаксиса на основе взаимосвязи с морфологией. – М. : Просвещение, 1982.

6) Блинов Г. И. Методика пунктуации в школе. — М. : Просвещение, 1978.

7) Блинов Г. И. Методика изучения пунктуационных правил. -— М. : Просвещение, 1972.

8) Григорян Л. Т. Обучение пунктуации в средней школе. — М. : Педагогика, 1982.

9) Ломизов А. Ф. Обучение пунктуации в средней школе / Под ред. А. В. Текучева. — М. : Педагогика, 1975.

10) Тєкучєв А. В. Об орфографическом и пунктуационном мини-муме. —М. : Просвещение, 1976.

Бесплатные работы:

Готовые работы:

Рекомендованные документы: